Everything.kz

Цього дня, 23 січня, або ж 11 січня (за старим стилем), 1891 року в селі Піски, Чернігівської губернії, народився Павло Тичина — український поет, перекладач, публіцист, громадський діяч. #Вікіпедія #Вікіцитати

Цього дня, 23 січня, або ж 11 січня (за старим стилем), 1891 року в селі Піски, Чернігівської губернії, народився Павло Тичина — український поет, перекладач, публіцист, громадський діяч. #Вікіпедія #Вікіцитати
Вікіпедія
Цього дня, 23 січня, або ж 11 січня (за старим стилем), 1891 року в селі Піски, Чернігівської губернії, народився Павло Тичина — український поет, перекладач, публіцист, громадський діяч. #Вікіпедія #Вікіцитати https://uk.wikipedia.org/wiki/Тичина_Павло_Григорович https://uk.wikiquote.org/wiki/Тичина_Павло_Григорович Директор Інституту літератури АН УРСР (1936–1939, 1941–1943). Голова Верховної Ради УРСР двох скликань (1953–1959), депутат Верховної Ради УРСР з 1-го по 7-ме скликання. Міністр освіти УРСР (1943–1948). Академік АН УРСР (1929). Член-кореспондент Болгарської академії наук (1947). Лауреат Сталінської (1941) та Шевченківської премії (1962). У 1970–1971 український письменник та літературознавець Василь Стус написав літературну розвідку про творчість Павла Тичини під назвою «Феномен доби (Сходження на Голгофу слави)». У цій роботі він схвально оцінював ранню творчість Тичини, й піддавав критиці загальновідомий і прославлений на той час доробок у стилі соцреалізму. У 1972 р., після арешту Стуса, робота була конфіскована КДБ. Ось яку характеристику Стус дав творчості Тичини: "Слава генія, змушеного бути пігмеєм, блазнем при дворі кривавого короля, була заборонена. Слава ж пігмея, що став паразитувати на тлі генія, була забезпечена величезним пропагандистським трестом. … В історії світової літератури, мабуть, не знайдеться іншого такого прикладу, коли б поет віддав половину свого життя високій поезії, а половину — нещадній боротьбі зі своїм геніальним обдаруванням … Як би там не було, Тичина — така ж жертва сталінізації нашого суспільства, як Косинка, Куліш, Хвильовий, Скрипник, Зеров чи Курбас. З однією різницею: їхня фізична смерть не означала смерті духовної. Тичина, фізично живий, помер духовно, але був приневолений до існування як духовний мрець, до існування по той бік самого себе. Тичина піддався розтлінню, завдавши цим такої шкоди своєму талантові, якої йому не могла завдати жодна у світі сила. Починалася смуга подальшої деградації поета, причому деградував покійний поет так само геніально, як колись писав вірші. … Геніальний Тичина вмер. Лишився жити чиновник літературної канцелярії, довічно хворий на манію переслідування, жалюгідний пігмей із великим ім'ям Тичини. Творчість Тичини 30-х років — це тільки маніпуляції над небіжчиком, спроби використати мерця. Як не моторошно це казати, але наступна творчість Тичини — це майже ірреальні спроби примусити усміхатися голий череп. Вірші поета перестали бути актом індивідуальної творчості: ці бездарні версифікаційні вправи уже писав хтось — але мертвою поетовою рукою. Кажуть, не одну ніч Тичина лягав спати не роздягаючись: він чекав арешту... … Тичини не одживили і роки після XX з'їзду КПРС, коли Рильський і Бажан повернулися до перерваної на 25 років молодості. Тичина цього зробити не міг. Можливо, йому і тут підказала інтуїція: одживлюватись — зарано; попереду ще будуть холоди."
Эта статья была автоматически добавлена из сообщества Вікіпедія